Богдан Пантюшенко, командир танка 1-ї бригади Збройних сил України, ще пару тижнів — і «святкував» би п’ять років у полоні.

Про танкіста пише hromadske.ua.

Зараз він у Києві у військовому шпиталі. Готується до операції на носі, який зламали бойовики, коли брали в полон, проходить реабілітацію, гуляє, спілкується з друзями, а ще з психологами. Вдома у Білій Церкві, звідки він родом і де до війни працював програмістом, ще не був.

Разом із дружиною Вікторією планує жити в Києві, тим більше експрезидент подарував їм квартиру. Щоправда, вона під Києвом і ще тільки будується. Богдан хоче вчитися — оновити знання в IT та шукати роботу.

Під час розмови він сміється, коли згадує, як пропонував бойовикам скористатися програмою СБУ «Повернися додому» і як розгубився на злітній смузі в «Борисполі», коли звільнених з полону привезли до Києва.

Богдане, як ти зараз? В тебе має бути операція на носі. Як ти себе почуваєш?

Богдан Пантюшенко: Зараз уже нормально. Хоча в перші дні теж здавалося, що все нормально, але, як час показав, перший тиждень таки був важким. Я багато підторможував, був розгубленим. Зараз вже більш-менш увійшов у колію і адекватно сприймаю реальність.

Де ти зараз живеш? Одразу після того, як у «Борисполі» вас зустріли, куди повезли? Ви з Вікою постійно разом?

БП: З самого початку після «Борисполя» нас поклали у військовий центральний шпиталь.Там ми пробули декілька днів. Потім нас перевели у Пущу-Водицю (військовий санаторій в Пущі-Водиці, де звільнені з полону проходили реабілітацію — ред.). Там ми провели 21 день і зараз повертаємось знову у військовий шпиталь.

Вдома ще не були, в Білу Церкву не їздив. Іноді буває можливість прогулятися Києвом. А взагалі в шпиталі постійно.

Як ти взагалі потрапив на війну? Ти жив у Білій Церкві, працював програмістом. 

БП: Кілька років перед війною ми з Вікторією жили у Києві. Так, працював в IT-сфері. Спочатку був Майдан, ми там брали участь.

Потім після 5 вересня 2014 року я був мобілізований і потрапив у 1 окрему танкову бригаду. Це у селищі Гончарівське. Чотири місяці тренувалися, після Нового року поїхали у зону бойових дій. Було декілька виїздів, а потім була операція по деблокації Донецького аеропорту. Там я потрапив у полон.

Віко, що ти тоді думала, коли Богдан їхав на війну?

Вікторія Пантюшенко: В нашій сім’ї ми розуміли, що іншого сценарію не може бути. Це не обговорювалось —може він поїхати чи не може, це був його обов`язок, і ми це розуміли. 

Звісно, було страшно. Ми розуміли, що він іде на війну, там можуть бути неочікувані й страшні ситуації. Ми готувались до всього, навіть про смерть думали. Але от до полону готові не були. Це дуже завзята патріотична людина, я також розуміла, що він має захищати свою державу.

Навіть на hromadske в перших новинах і потім в інтерв`ю Віки ми писали, що ти повертався з пораненими і потрапив у полон. Але це була легенда. Насправді у вас була складна операція. Ти можеш зараз розказати, що це було?

БП: Те, що розробив Генеральний штаб. Це була операція по деблокації Донецького аеропорту. Але у мене особисто була дуже проста задача: мені потрібно було дійти до конкретного місця, скріпиться з піхотою і зробить свою роботу на певному напрямку, всього-навсього.

Ви мали підірвати Путилівський міст?

БП: Особисто я не мав підривати міст, і мені таке завдання не давали (посміхається).

В армії існує таке поняття, як субординація: те, що знає вищий командир, не треба знати нижчій ланці. Яка конкретно була ціль операції, ми на рівні командирів танків не знали.

І потім, коли ви вже відходили, то як ваш танк захопили?

БП: Ми йшли по сценарію: прорвали лінію, зустріли серйозний опір, на який не розраховували. Розвідувальні дані не сильно відповідали тому, що було насправді. 

Наша група дійшла до Путилівського мосту. Там відбувся бій. Командир групи ухвалив рішення відходити. Ми виходили, і на пів дорозі до Спартака (населений пункт поблизу Донецького аеропорту — ред.) мене підбили. 

Ми з екіпажем евакуювались з машини, спробували відійти, але це було нереально. Ми були на ворожій території. Таким чином потрапили у полон.

Екіпаж танку — це скільки людей?

БП: Це 3 чоловіки: я — командир танку, механік-водій і навідник гармати. Усі троє потрапили в полон.

Куди вас доставили? Вас одразу забрали з поля бою?

БП: Спочатку ми були деякий час на місці. Потім нас забрали. Дмитра Костецького повезли в інший бік, пораненого Івана Лясу забрали в лікарню, а мене — в Донецьк на вулицю Травневу, 66. Там знаходилась база «козаків».

Івану зробили операцію — трепанацію. Наступного дня його вже привезли до мене. З Дмитром ми вже не бачились, потім дізнався, що його обміняли через кілька місяців. Івана поміняли аж в кінці 2017 року, а мене — місяць тому. Трошки затримався (сміється).

Це був період анархії серед бойовиків, вони один з одним воювали. Як до вас ставилися, чи просили викуп? Де ви сиділи?

БП: Ми сиділи у підвалі, він невеликий був, десь 5 на 6 метрів. Спочатку нас було 3 чоловік, потім більше і більше. Взагалі за цей час, поки ми сиділи у «козаків», нас було до 13 чоловік. 

Викупу ніхто не вимагав. Вони займались такими справами, але вимагали грошей у конкретних людей. Коли знали, що можуть отримать серйозну суму — 30-50-60 тисяч доларів, квартиру, машини. Нас тримали лише для обміну. 

Умови за весь період мого полону в «козаків» були найважчими. Там і фізичні методи, вони знущалися. І без певної мети, просто це їм, напевне, приносило задоволення. Але це було недовго, десь три з половиною місяці. 

Потім Захарченко вирішив підпорядкувати собі всі підрозділи так званої «Донецької народної республіки». Тих, хто відмовлявся підкоритися, роззброїли. 30 квітня 2015 року цю базу «козаків» захопили, нас перевезли в «ізбушку» (будівля колишньої СБУ в Донецьку — ред.).

Віко, як ти дізналась, що Богдан потрапив у полон?

ВП: У нас була домовленість, що він дзвонить вранці і ввечері. Вранці він відзвонився. Я не знала, що вони йдуть на завдання. 

А ввечері мені вже зателефонував Сафоненко (бойовик Юрій Сафоненко, позивний «Батя» — ред.), представився, що він «отаман війська Донського», і сказав: «Ми вашого чоловіка Богдана забрали в полон». Потім передали йому слухавку, і Богдан підтвердив. У нас було 2 хвилини, щоб поговорити.

БП:  Але це ще виключення, що мені дали подзвонити, іншим не давали. Просто приїхали якісь місцеві журналісти і робили сюжет. Через це дозволили.

Потім, якщо порівнювати зі свободою, умови були погані (сміється), але якщо порівнювати з «козаками», то вже нормально було. Сиділи в приміщенні архіву, туди привезли матраци, і на нарах у 6 рядів ми спали. Харчувались більш-менш. Столова, яка годувала бойовиків, годувала і нас. Всі їздили на роботу по різних військових базах, нас використовували як некваліфіковану робочу силу.

Що було далі?

БП: 22 червня 2016 року нас перевезли в Макіївську колонію №97. Там ми сиділи «на зоні». В камерах по 2-3 людини. Я був з Колею Герасименко спочатку і з Сергієм Глодарем. За весь час люди періодично мінялися. 

Зранку там була прогулянка, ми обмінювалися кількома словами. Ввечері нас виводили на телевізор на 2 години. Під кінець цього вже не стало, але спочатку було так.

Що вам дозволяли дивитися?

БП: На той час добивав «1+1», «5 канал», «республіканські» місцеві канали і весь пакет російського центрального телебачення. Якби ця інформація дійшла вгору, то, може б, і заборонили, але на тому рівні охоронців чи чергових їм було якось наплювати, що ми дивимося.

Дивились новини і наші, і місцеві, і російські. Порівнювали і слідкували, що там робиться з обміном, з «Мінськом», і взагалі у світі.

Віку по телевізору не бачив?

БП: Бачив. Це приємно дуже. Бо спочатку, коли в «ізбушке» сиділи, можна було телефонувати додому. Давали 5 хвилин, поруч сиділи і слухали, але говорити можна було. 

Коли переїхали у Макіївську колонію, там усе це припинилось. Багато місяців не було взагалі спілкування. Лише потім Червоний хрест завіз передачку, і після того вже налагодилось, що раз на кілька місяців можна було обмінюватися листами.

Віка у цей час, напевно, ходила на всі акції, які були?

ВП: Була мета — повернути чоловіка додому, і використовувала всі можливості, думала, що ще можна зробити для того, щоб це питання підняти і добитись результату. 

Тому скільки було потрібно, стільки ми разом і виходили. Добре, що ми якось разом об`єдналися родинами. Одному боротись складніше.

Нас попереджали, що їх можуть перевести у колонію. Але нас запевняли, що буде обмін, але він не відбувся. Ми розуміли, що їх перевезли, і там немає ані волонтерів, ані зв’язку. Цей період найтяжчий був.

Потім були листи, а в 2017 році, після обміну, коли ми, м’яко кажучи, були розчаровані, що хлопці не повернулися, зв’язку знову не було. Ми не знали про їхній моральний стан. Ніколи не було легко, постійно нам потрібно було добиватись, стукати в усі двері, вимагати.

Богдане, ти казав, що сприймав своє перебування в полоні і спілкування з бойовиками і з іншими ув`язненими як соціальний експеримент. Ти так тримав себе в тонусі, намагався в чомусь переконати. Що показав твій «експеримент»?

БП: Мені по-людськи було цікаво, що думають всі там: цивільні, бойовики, охорона, керівники. Я завжди з ними заводив розмови про ситуацію в політичному, соціальному й економічному ключі з різних сторін. Завжди пропонував їм програму СБУ «Повернутись додому» (сміється).

Я вважаю, що «рускій мір» людям нав`язали, і не всі вони його прийняли. Їм щось обіцяли, але не те, що сталося насправді. Люди повірили, людей надурили.

Як ви дізнались, що їдете додому?

БП: Спочатку до нас приїхала Дарія Морозова («омбудсменка» самоназваної «ДНР») і сказала, що я, Сергій і Олександр (спецпризначенці Олександр Коріньков і Сергій Глондар — ред.) є в списку. 

Чесно кажучи, я не сильно повірив, бо щоразу казали, що ми є 100%. А коли десь 27 грудня прийшли зі списком людей на барак, сказали, що треба якісь документи підписувати, то я зрозумів, що в процес обміну я включений. Боявся, що за ці пару днів може щось статися, і викреслять знову.

Ти тоді знав, на кого вас міняють? Я маю на увазі ексберкутівців.

БП: Ми дивились телевізор, за неділю до обміну якраз це питання активізувалось. Говорили різне. Знав, але не дуже точно.

(За словами Богдана та Віки, психологи, які працювали з ними в Пущі-Водиці, наполегливо не рекомендували обговорювати з журналістами питання — що вони думають про обмін на ексберкутівців. Ми не наполягали — ред.)

Добре, розкажи про ваші «вироки». Тебе ж, так би мовити, «засудили» в «ДНР»?

БП: Особисто в мене був «суд» 1 серпня, де мені винесли вирок — 18 років. Насправді рік чи, може, й більше нас часто возили у «генпрокуратуру», ми там давали свідчення.

Мій «суд», як в принципі й у більшості хлопців, це була формальність. Мене засудили за 20-25 хвилин, все було по дуже скороченій програмі (сміється). У мене це — підготовка терористичної організації, диверсія і посягання на владу «ДНР». 3 статті. 

Прокурор вимагав два довічних терміни чи 20 років ув’язнення. Там пропонували останнє слово, але я не захотів брати участі в цьому цирку.

У день обміну як все відбувалось?

БП: Ми вже були готові, речі складені ще днем раніше. Ми встали о 4 ранку, поїли, потім пішли до адміністративної частини колонії. Підписували там документи. Потім все позакидали в автозаки і поїхали. 

На пункті пропуску «Майорськ» дуже довго сиділи в автозаках. Раз виводили до Червоного хреста, вони питали, чи не хочемо ми залишиться, чи хочемо щось розповісти. Ми нічого не хотіли. Посадили знову в автозаки. Обмін відбувся годині о третій дня.

Віко, коли він подзвонив тобі?

ВП: В тому-то і справа, що він не дзвонив. Хлопці, яких звільнили з «ЛНР», вже по вісім разів рідним телефонували. Ми вже в аеропорт приїхали, а дзвінка ще досі не було. Я, чесно кажучи, нервувала. 

Потім до Іванчук підійшла (дружина звільненого з полону Сергія Іванчука — ред.), і кажу: «Попроси запитати, чи Пантюшенко є в автобусі». Він так і запитав і попросив підійти. Богдану дав слухавку. І я кажу: «Ти чому мені не телефонуєш?!». А він каже, що хотів зробити сюрприз. Нічого собі сюрприз, тут уже побіліли всі. Дуже нервовий день був.

Богдане, а ти що побачив, коли з літака вийшов? Ти ж вийшов першим?

БП: Так, першим.Що я побачив? Стояв президент із його замами, командою, і по периметру дуже багато людей. Я ще трохи розгубився. 

Там мені сказали, як все відбудеться, що ти вийдеш, там буде президент, ти збоку станеш. Я виходжу, доповідаю, а мені Володимир Олександрович каже: «Ну все, іди до своїх рідних». А я стою і думаю: «Але ж сказали — треба стояти, як воно заплановано». Ми ж люди військові, як сказали — так і робимо (сміється).

Але я думаю, якщо сказав двічі, то треба йти. І не знаю, куди йти, в який бік. Думаю, буду йти навмання і кудись прийду, зустрінуть. І пішов у той бік, де найбільше всього махали якимось букетом.

ВП: А то були не ми. Ми його не впізнали, тільки лише моя мама кричала, що це Богдан і давайте бігти. А я думала — то не він, що взагалі хтось із працівників пішов, ми не були готові, що він перший. Він у формі військовій же був. Нас охорона, коли я вже бігла, тримає. Я кажу: що ви мене тримаєте, це ж мій чоловік. І вони дозволили.

Що плануєш зараз робити? Спочатку в тебе операція?

БП: Так. Пройду реабілітацію, а далі буде видно.

ВП: У Києві плануємо жити. Я тут працюю, Богдан теж підвищить свій кваліфікаційний рівень у сфері ІТ. Багато років втрачено, потім теж буде намагатись влаштуватися на роботу.

БП: Так, навчання буде обов’язково. Бо той рівень, навіть який був у мене, зараз не влаштовує, хочеться підвищити його.

Якщо наше інтерв’ю будуть дивитися чи читати хлопці, які залишаються в полоні, хотів би їм щось передати?

БП: Так, хочу їм сказати, що ми про них не забули, ми зі свого боку боремося. Ми робимо все, щоб це питання було актуальним. І щоразу, коли я зустрічаюсь з різними людьми, це і преса, і представники органів влади, якісь громадські діячі, я обов’язково піднімаю питання про те, що у нас ще там залишаються полонені. 

Я хочу сказать, щоб вони просто вірили, що все буде добре, і не розкисали. Вірили і надіялись.