12 листопада білоцерківці попрощались зі своїми Героями – воїнами, які боролись за незалежність України: Юрієм Шкабурою, Андрієм Зінченком, Павлом Сухановим, Андрієм Полусмаком.
Наші захисники були поховані на “Алеї Слави” кладовища “Сухий яр”. Вічна пам’ять Героям!
Ми не маємо права забувати, якою ціною здобувається кожна перемога наших ЗСУ!
Шкабура Юрій: історія “кіборга”, який виборював волю Батьківщині
Історію захисника отримала редакція БЕЗ ТАБУ від його рідних.
Невідомість лякає, але жевріє надія… Надія, що рідна людина жива, можливо десь у полоні, можливо важко поранений і не може дати про себе знати…. Він говорив, що його янгол-охоронець завжди поряд, а тому, щоб там не було, він обов’язково виживе… Тому вірили до останнього… Вірили та чекали від нього звістки, чекали майже сім місяців… Вірила мама Галина Дмитрівна, дружина Наталія, син Владислав, усі рідні, друзі, що їх Юрій – син, чоловік, батько, а віднедавна ще і дідусь, відважний «кіборг», захисник Донецького аеропорту на псевдо «Сталкер» зовсім скоро дасть про себе знати… Але на жаль… У перші дні листопада стало відомо, що Юрій Васильович Шкабура героїчно загинув у бою з рашистськими загарбниками, в районі населеного пункту Борове, Харківської області 13 квітня 2022 року… І вже зовсім скоро повертається додому на вічний спочинок… А Біла Церква та вся Україна мають достойно віддати останню шану відважному Герою, палке серце якого рвалося до бою…
Ми маємо знати та пам’ятати, яких Героїв втрачаємо…
Кажуть, що життя людини – це мов книга, що начертана іронією долі. У кожного ця книга своя, кожен пише її особисто, не знаючи, який рядок стане останнім… Але живе з вірою на краще, з надією прожити довге та щасливе життя. Вірив і Юрій…
Перший рядок життєвої книги Юрія Васильовича Шкабури був написаний у яблуневу пору, в переддень Преображення Господнього 18 серпня 1973 року в місті на Росі, Білій Церкві. До 8-го класу Юрій навчався у Білоцерківській загальноосвітній школі №18, а вже свідоцтво про закінчення базової середньої освіти отримав у Білоцерківській загальноосвітній школі №14 (нині Ліцей Перша Білоцерківська гімназія).
Маючи намір отримати робітничу професію разом із атестатом про повну загальну середню освіту, Юрій вступив до Білоцерківського професійно – технічного училища №6, де протягом трьох років опановував, надзвичайно необхідну на будівництві, професію газоелетрозварювальника.
Потім, як годиться кожному юнакові, пройшов школу мужності, витримки та відваги у повітряно – десантних військах. Створив сім’ю, пишався своїм сином Владиславом, який як дві краплинки води був схожий на батька, з відзнакою закінчив фельдшерське відділення Білоцерківського медичного фахового коледжу та став військовим медиком. Разом із дружиною Наталією піклувався, підтримував і чим міг допомагав її молодшому братику Миколі, який дуже рано залишився без батьків. У турботах, радощах і печалях минали дні, місяці, роки… Звичайне життя, звичайної родини…
А потім наступив 2014 рік…
Революція Гідності застала Юрія Васильовича на заробітках у росії. Але дізнавшись про події, які блискавично розвивалися в Україні, поспішив повернутися додому. Юрій дуже любив свою рідну землю, знав її історію, поважав традиції. У його грудях билося серце справжнього українського козака, готового в будь – яку мить стати на захист України. І вдача така ж була, козацька: веселий, доброзичливий, щирий, відкритий до людей, мав багато друзів і всім хотів допомогти, був сміливим і відчайдушним. І навіть зачіска була, як у справжнього козака, ходив із козацьким оселедцем на голові.
Болісно переживав загибель Небесної сотні… З надією на краще сприйняв утечу тодішнього Президента України Януковича, радів що Революція Гідності перемогла, але не думав, що то був лише початок кривих подій… російська федерація звикла господарювати в Україні, вказувати, якою дорогу йти, в які союзи вступати. Занадто дорога для неї Україна, щоб просто так відпустити…
Анексія Криму, сепаратистські рухи, а потім початок бойових дій на українському Донбасі… Матері – Україні потрібна була допомога… На захист територіальної цілісності та суверенітету держави стали Збройні Сили України, військові підрозділи Національної гвардії України, а поряд із ними українські патріоти, які ввійшли до складу добровольчих батальйонів… Добровольці пішли до військкоматів…
Уже на початку березня 2014 року добровольцем, до складу 72-ої ОМБр був мобілізований молодший брат дружини Наталії, Микола. До війська рвався і Юрій, він постійно ходив до військкомату з надією, що його також мобілізують і направлять в повітряно – десантні війська. Правда, Наталії про це нічого не говорив, знав, як вона буде хвилюватися. Бачив, як переживає за брата Миколу, який ще й до того потрапив до промосковських бойовиків у полон, з якого йому чудом вдалося втекти та знову повернутися до рідної бригади, щоб зі зброєю в руках захищати Україну.
Нарешті 23 серпня 2014 року Юрій Шкабура отримав бажану повістку і вже 23-ті роковини від Дня проголошення Акту про державну Незалежність України відзначав у складі Збройних Сил України. Потрапив до новоствореного 90-го батальйону 81-ої окремої десантно – штурмової бригади, яка обороняла Донецький аеропорт.
Навколо ДАПу запеклі бойові дії тривали безперестанно, але особливо важко стало після Різдвяних свят 2015 року. Вже в той час оборонців ДАПу, за мужність і відвагу, за стійкість і незламну волю назвали «кіборгами». «Кіборгом» став і сержант Юрій Шкабура. 15 січня 2015 року, в ході чергової ротації, з боєм, під шквальним ворожим вогнем, разом із побратимами 90-го батальйону він прорвався у новий термінал Донецького аеропорту і потрапив у справжнє пекло.
Йому довелося стати одним із останніх «кіборгів»… Спочатку російські бойовики їх обстрілювали з усіх видів зброї… Їх поливали з установок залпового вогню «Град», безперестанку били по терміналу з мінометів, стріляли з танків, а потім почали труїти газами. «Кіборги» трималися… Переконавшись що зламати опір захисників ДАПу не вийде, російські бойовики вирішили їх підірвати… Попросили перемир’я, щоб нібито винести своїх убитих і поранених, а самі заносили вибухівку.
Перший потужний вибух пролунає 19 січня 2015 року, але великих втрат не буде, лише постраждають укриття, перегородки, будуть травмовані побратими, але всі залишаться живими. А потім буде другий вибух, вже наступного дня 20 січня 2015 року о 14.56… Той другий вибух, ще більш потужний стане фатальним, він забере життя багатьох, а Юрій Васильович чудом залишиться живим…Він вибереться з – під завалів, і не дивлячись на розтрощену ногу, важку контузію, буде допомагати вибиратися своїм побратимам, які залишилися живими. А потім, ті, хто ще тримався на ногах, міг пересуватися, вирішили виходити з аеропорту та пробиратися до своїх. Мали надію, що важкопоранених забере МТЛБ.
Вони пішли під прикриттям туману, який сірою пилиною покрив собою землю… Йти було важко, Юрій відстав від групи. Герой згадував: «Почалися галюцинації. Блукав у тилу ворога більше десяти годин, урешті в чумному стані вийшов на околицю Донецька. Перед очима залізничний вокзал. Я подумав тоді, що зараз сяду в потяг і майну додому, до сім’ї, та… гул машин, оглушили, привезли до Мотороли. Били, знущалися, приставляли до стіни та розстрілювали, хизуючись звірствами своїми, щоразу оновлюючи їх в Інтернеті….».
Саме з відео в Інтернеті, про те що сталося з її чоловіком, дізналася Наталія Леонідівна Шкабура. Але головне живий… Вона зверталася куди тільки було можна, шукаючи можливості звільнити чоловіка з полону, просила, щоб включити у списки на обмін. Цілий місць безсонних ночей і хвилювання за долю Юрія. Нарешті 22 лютого 2015 року радник голови СБУ Маркіян Лубківський обнародував списки 139 українців, яких під Луганськом звільнили із полону. У списку було прізвище і Юрія Шкабури…
Він повернувся додому, живий, але важко хворий… Далі будуть довгі місяці виснажливого лікування, реабілітації.. Йому потрібно було лікувати не лише тіло, але й душу. Юрій Васильович отримав групу інвалідності, жив від шпиталю до шпиталю, потрібно було повертатися до мирного життя…Проте, весь час прокручував у голові події, які довелося пережити… Ділився своїми спогадами зі школярами, студентами. Про події січня 2015 року, про свою участь в обороні ДАПу розповів у документальному фільмі «Воїни духу». Також поділився своїми спогадами із знімальною групою ТРК «ПЕРШИЙ ЗАХІДНИЙ», яка приїхала до Білої Церкви, працюючи над фільмом про Героя України Ігоря Зінича «Останній медик терміналу».. То мабуть були його останні спогади на телевізійну камеру.…
Юрій Васильович надзвичайно радів народженню онука. Маленький хлопчик дуже схожий, як на тата, так і на дідуся… Дуже хотілося, щоб життя налагоджувалося. Щоб усі його рідні були здоровими та щасливими… І він навіть думки не допускав, що доведеться знову одягати військовий однострій та брати до рук зброю…
А 24 лютого 2022 року українці прокинулися під звуки вибухів, які лунали вже по всій Україні, і в його рідній Білій Церкві. Почалася повномасштабна агресія російської федерації на всю територію України, яку рашисти назвали спецоперацією, але це вже була повномасштабна російсько – українська війна.
Вже наступного дня, разом із Миколою, Юрій Васильович пішов до військкомату. Молодшого брата дружини відразу мобілізували до 30-ої окремої механізованої бригади, його рідна 72-га ОМБр вже була повністю укомплектована. Юрія Васильовича, як інваліда війни, відправили додому. Але ж хіба він міг усидіти вдома? Палке серце «кіборга» знову рвалося до бою. Тому Юрій відразу записався до Білоцерківського загону територіальної оборони та вечорами виходив на патрулювання міста. Час від часу все рівно навідувався у військкомат із надією на мобілізацію. Дружина Наталія відмовляла, говорила, що він має залишатися в Білій Церкві, що і тут його знання та досвід можуть знадобитися. В ті дні бої тривали навколо Києва, рашисти могли прорватися і до Білої Церкви. А у відповідь від свого Юрія чула: «Я маю бути саме там, щоб рашисти не прийшли сюди». І таки свого домігся. Сержант Шкабура Юрій Васильович був мобілізований до військової частини А 4100, став командиром першого відділення п’ятої групи спеціального призначення. Спочатку виконував бойові завдання на рідній Київщині, а коли російські окупанти від нашої столиці відступили, був направлений на Харківський напрямок.
Україна та весь світ був уражений тими звірствами, які чинили та продовжують чинити рашисти на території України. Зруйновані міста та селища, тисячі вбитих і покалічених військових і мирних громадян України. Потрібно будь що зупинити загарбників і наші Герої, не шкодуючи свого здоров’я та життя, захищають Україну від оскаженілого ворога.
Для Наталії Леонідівни знову почалися важкі та безсонні ночі, хвилювання за чоловіка, за брата і за сина Влада, який також був направлений для виконання особливого завдання у зону бойових дій… Короткі телефонні дзвінки, де рідні люди запевняли, що у них все добре, щоб не переживала… Але як тут не переживати, коли таке діялося в Україні… А 13 квітня 2022 року зв’язок із чоловіком перервався… Почалися довгі дні пошуків. Наталія звернулася з проханням про допомогу до всіх, кого знала… Шукала через соціальні мережі, надіялася на допомогу СБУ…Вірила, що її Юрій живий, можливо потрапив у полон чи важко поранений.. Він говорив, що його янгол – охоронець завжди поряд, тому з ним нічого не може трапитися…
Але правду кажуть – «біда – не приходить одна»… 28 травня 2022 року, під час ракетного удару, загинув її молодший брат Микола Нечипоренко, її «Смайлик». Ледь вистачило сил прийняти цю важку звістку… Але надзвичайно було шкода, що так рано обірвалося його життя, що такою короткою виявилася життєва стежина… У нього було ще багато планів, мав намір створити нарешті сім’ю, поступив навчатися до Білоцерківського національного аграрного університету. Коля був надзвичайно веселою, дружелюбною, позитивною людиною. На прощання прийшло дуже багато його друзів, побратимів, важко було повірити, в те що їх «Смайлика» більше не має на цьому світі, його всі дуже любили. Вічний спочинок Микола знайшов на Алеї Слави кладовища «Сухий Яр», куди вже протоптала стежинку його сестричка Наталія…
Їй дуже хотілося, щоб Юрій знайшовся. Це було так не справедливо, що доля забрала життя і брата, і чоловіка. Тому Наталія Леонідівна, всі родичі, друзі вірили, що Юрій повинен нарешті дати про себе знати, відганяла думки про найгірше…
Наталія Леонідівна щиро вдячна всім, хто підтримував її у ці важкі для неї дні, місяці… Дуже вдячна за підтримку та допомогу побратиму чоловіка по 90-му окремому повітряно – десантному батальйону Сергію («Душману») Кузьміну. Дуже важливо не залишатися на одинці зі своєю бідою…
А у перші дні листопада в соціальній мережі Фейсбук з’явилася трагічна новина, що на Харківщині знайшли ще одну братську могилу і у ній можуть бути останки воїнів із Білої Церкви, які вважаються як такі, що зникли без вісти. Не хотілося думати, що це дійсно так… Але Наталії Леонідівні зателефонували та запросили до Харкова на впізнання.
Те, що там побачила, вже не забуде ніколи… Не все можна зараз розповідати і обнародувати, тому що війна все ще йде, як кажуть «не на часі»… Але Наталія пройшла це страшне випробування долі та сьогодні вже можна точно сказати, що серед понівечених війною тіл наших захисників, військовослужбовців Збройних Сил України, яких дістали з братської могили в районі населеного пункту Борове, Харківської області вона впізнала свого чоловіка, свого Юрія Васильовича Шкабуру, свого «Сталкера»… Хоча, щоб переконатися остаточно, попросила ще зробити експертизу ДНКа…
Тільки тепер Наталія, син Владислав дізналися що сталося…
Їм уже офіційно повідомили, що 13 квітня 2022 року, орієнтовно о 20.00 сержант Шкабура Юрій Васильович командир І відділення 5 групи спеціального призначення військової частини А 4100, у складі свого підрозділу виконував бойове завдання, а саме, здійснювали прорив оточення в напрямку населеного пункту Підлиман. У районі населеного пункту село Борове, Харківської області потрапили у засідку та вступили у бій із окупаційними військами рф, який тривав 20 хвилин. Внаслідок чого втратили автомобільну техніку та малими групами виходили з оточення. В подальшому на мобільний зв’язок та по рації Юрій Шкабура не виходив. Був визнаний зниклим безвісти…
А виявилося, що того ж 13 квітня 2022 року, сержант, командир І відділення 5 групи спеціального призначення військової частини А 4100 Юрій Шкабура, загинув унаслідок кульових поранень несумісних із життям і разом із побратимами був похований у братській могилі у тому ж селі Борове на Харківщині…
Тепер сержант Юрій Шкабура і ще троє його побратимів – земляків, які того дня загинула разом із ним та були впізнані родичами: Андрій Полусмак («Афган»), Андрій Зінченко («Пожарнік»), Павло Суханов (Мєхан») повертаються до Білої Церкви. І ми маємо з усіма військовими почестями провести Героїв на вічний спочинок, віддати останню шану, як вони того заслуговують. Прощання має відбутися на центральній площі міста, має бути оголошений загальноміський траур, та приспущені прапори… Так має бути! Україна прощається із справжніми Героями України…
Юрій Васильович буде похований на Алеї Слави кладовища Сухий Яр, де спочиває і їх «Смайлик» Коля Нечипоренко. Вони знову разом…
Герою Слава та Вічна Пам’ять… Щирі співчуття всім рідним, друзям, побратимам Юрія Васильовича.. Нехай Бог дасть сили його мамі Галині Дмитрівні, дружині Наталії, сину Владиславу прийняти та пережити це непоправне горе…
Відважний «кіборг» віддав життя за Україну, щоб його онук, який лише робить перші кроки на цій землі, жив у вільній, процвітаючій європейській державі – Україна!
Маємо знати, пам’ятати та цінувати, якою дорогою ціною виборюється право України на існування….
ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!
